Скарби далеких віків, дбайливо збережені часом у товщі земних нашарувань… Кого не приваблювали вони в дитинстві, хто не марив ними в юності, хто не мріяв про них у скрутні хвилини… Та мають ті скарби ще одну – свою істинну – цінність: історичну.
Це добре знають бійці спеціалізованої пошукової групи «Корчагінець» Всеукраїнського благодійного фонду «Пошук» (керівник – Володимир Остролуцький), які вирушили за подарунком до Дня міста аж в далеку доскіфську епоху – до самих кіммерійців! Втім, все по порядку.
– Про те, що наша група займається розшуком та перезахороненням наших солдатів, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної, знає багато хто. Але той випадок ми, мабуть, не забудемо ніколи, - розповідає член спеціалізованої пошукової групи «Корчагінець» боярчанин Олег Остапенко. – Того дня ми вирушили на пошуки чергового солдата. Прибули на місце, визначили одну сторону, де стояли німці. Поряд знайшли дві гільзи – радянську та німецьку, почали визначати диспозицію радянських військ… Аж раптом апарат загудів якимось дивним звуком, сповіщаючи про дуже серйозний «кольоровий» метал. Почали дуже акуратно та обережно (а раптом – міна?!) копати. Десь на глибині двох штиків лопата вперлася в щось тверде. Глечик! Зверху провалений, поряд – кришечка. Засовуємо туди апарат – дзвенить! Що за чудасія? Глечик піском забитий, але всередині є щось, що відгукується на металошукач… Таких знахідок у нас ще не було. Тож починаємо обережно «пересипати» горщик. Дістали одне кільце, друге, на браслети схожі. Прикраси! А на самому споді лежали надзвичайно гострі (незважаючи на те, скільки часу в землі пролежали: ми ледь не порізали пальці!) «косметичні» ножики і якісь пружини. Лише коли дістали їх з глечика, зрозуміли, що це – прикраси. Звісно ж, патиною покриті. Пальцями злегка потерли – а вони як зблиснуть! Невже золото?! Та один із нас швидко заспокоїв всю команду, яка ледь «золоту лихоманку» не вхопила: «Хлопці, а золото не може окислюватися…» Стало зрозуміло, що знайдені прикраси – бронзові.

Пан Олег жестом фокусника видобуває звідкись щось, у чистий рушник дбайливо загорнуте, та відкривати не поспішає.
– Приїхавши додому, «зайшли» в Інтернет, на один із сайтів, на якому «сидить» вся Європа і де можна опізнати практично все, що із землі добуто. «Виклали» фото знайдених прикрас і звернулися з проханням допомогти означити їх. Буквально в перший же день надходить відповідь від археологів: «Ваша знахідка датується приблизно ХІ–ХVІІІ століттям до н.е., відноситься до Кишеньковської або Комаровської культури. Але уважно дивіться на кришечку глечика: можливо, ваша знахідка належить і до більш давніх часів...»
Звісно, за одними лишень любительськими фото вік такої знахідки навряд чи можна визначити, але всі сходяться на тому, що їй – від трьох до чотирьох тисяч років. До того ж паралельно пошуківці почали отримувати пропозиції щодо продажу знайденого. Але Володимир Остролуцький та й інші хлопці були налаштовані рішуче: щойно знайшли скарб, вирішили на День міста передати його до Боярського краєзнавчого музею.
- Ми хочемо, щоб знайдене не зникло, не було поховано у чиїйсь приватній колекції, а стало надбанням нашої Боярки, і щоб наші діти та онуки могли бачити ці прикраси й цікавилися історією рідного краю. Тож на День народження нашого міста готуємо подарунок від земляків-кімерівців, які жили ще до скіфів. І яких, як вважається, в нашому регіоні взагалі не було. Але ж факти – річ вперта. Тож після передачі запросимо інститут археології і точно вкажемо місце знахідки. Хай досліджують! Хай розгадують ще одну загадку, підкинуту під наші лопати самою історією…
Радислав Кокодзей, фото автора