У БОЯРЦІ ВІДКРИТО МЕМОРІАЛЬНУ ДОШКУ ОСТАННЬОМУ ПОЕТУ «СРІБНОГО ВІКУ»
21-07-2012, 19:55
Бувають в нашій історії долі людські, які отримують друге життя лише через багато років після смерті свого фізичного тіла. Несправедливо забуті чи обділені увагою сучасників, вони повертаються з небуття лише тоді, коли суспільство нарешті «доростає» до розуміння їх…
У повній мірі це стосується російського поета 20-х років ХХ ст. Ігоря Володимировича Юркова (1902–1929 р.р.), відкриття меморіальної дошки пам’яті якого відбулося 21 липня на території меморіального історико-літературного комплексу Боярського краєзнавчого музею (директор – Любов Кравченко).
Ініціатором відкриття цієї меморіальної дошки, приуроченого до 110-ї річниці від дня народження поета, став голова Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України ”, президент творчого об’єднання «Боярські майстри» Олександр Іванович Корж.
Зокрема, Олександр Іванович розповів, що зараз вже є три збірки поезій Ігоря Юркова. Перша видана в Санкт-Петербурзі, друга – в Москві, третя – вірші Юркова в перекладах українською нашої конгресменки, унікальної поетеси та літератора Валерії Богуславської. Ось тут є фотографія, де сфотографовані Валерія Богуславська та складач, зберігач і ангел-охоронець творчості Юркова Святослав Євдокимович Хрикін із Чернігова.
– Цього року, до 110-ї річниці, видано майже всю підбірку віршів Юркова, які збереглися, – продовжує пан Олександр. – Це зробив Інститут всесвітньої російської літератури, Пушкінський дім, Санкт-Петербург. Та, на жаль, більша частина творчості Юркова втрачена. І, незважаючи на те, що із 30 списаних ним товстих зошита збереглося лише 2 чи 3, все це залишилося для нас, для наших емоцій, для наших нащадків, а найголовніше – для того невичерпного джерела, який б’є на цій землі.
Відтак завдяки Олександру Івановичу всі присутні мали можливість познайомитися не лише з трагічною долею поета, яка дуже подібна до долі Михайла Лермонтова, а й з його поезією, яка звучала у виступах практично всіх, хто підходив того дня до мікрофону. Особливо багато віршів прозвучало у виконанні поета, барда, художника Андрія Олексійовича Ткаченка.
…Ігореві Юркову судилася доля проклятого поета: 80 років навколо цього імені було повне мовчання. Повне мовчання людей, для яких література була життям і тих, інших, для кого література була кормушкою. Лише один сплеск в 1968 році Євтушенко друкує в московському «Дні поезії» три вірші.
Втім, можливо, не меш цінними були оті чи не найперші враження, які народжувалися саме тут, під спраглим боярським небом, біля цієї ось стіни пам’яті, яка є символом духовної величі міста: величі, яка складається з унікальності людей. Так, наприклад, голова громадської організації «Боярське мистецьке братство» Віталій Григорович Приймаченко сказав:
– На жаль, я поки що мало знайомий з творчістю Ігоря Юркова, але, переглянувши його біографію та деякі його твори, прийшов до висновку, що це був не лише самобутній поет – це був в першу чергу громадянин, який шукав своєї правди. При цьому завжди залишаючись чесним і в своєму житті, і в своїй творчості. Він по своєму дивився на цей світ і по-своєму його оцінював, не поспішаючи бездумно «бігти за комсомолом». Хоча це коштувало йому довгих років забуття, та саме в цьому, на мій погляд, і його велич, і його цінність.
…Квіти від Боярської міської ради та боярської громади до меморіальної дошки пам’яті Ігоря Юркова покладають голова громадської організації «Боярське Мистецьке Братство» Віталій Григорович Приймаченко та лауреат Премії ім. В.Самійленка Боярської міської ради, член Національної спілки письменників України Тетяна Володимирівна Зубкова.
До присутніх звертається заступник голови Боярської міської ради Валерій Михайлович Дубовецький:
– Сьогодні тут зібралися ті, хто хоче долучитися до прекрасного, хто знайомий чи хоче познайомитися з життям та творчістю людини, яка прожила всього 27 років, та про яку через 110 років згадують і пам’ятають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Тому хочу подякувати хранителю музейних цінностей Любові Федорівні за те, що вона турбується і опікується продовженням і пам’яттю про мистецьке надбання боярчан і людей, які жили в Боярці. І велика подяка Олександру Івановичу за те, що він підняв ім’я Ігоря Юркова на більш високий щабель. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому, можливо навіть з вересня, ми зможемо зробити творчий рейд по школах, щоб ознайомити підростаюче покоління з Бояркою літературною. Можливо, зробимо вечір творчості Ігоря Юркова і в музеї, і в Будинку культури. Для того, щоб творчість, на яку надихнула природа Боярки та її люди, стала більш відомою і в нашому місті, і за його межами. Історично так сталося, що саме музей є тим осередком, де збираються і творчі люди. Сподіваюся, що цей заклад і надалі продовжуватиме цю розпочату багато років тому роботу.
Звісно, не залишилися осторонь і київські поетеси Наталія Філіппова та Ірина Шипіцина, й гості з Ірпеня Олександр Єрмаков та Вікторія Козак. Вони не лише прочитали свої вірші, присвячені тим, чиї імена вже увіковічені на стіні пам’яті (зокрема, Шолому Алейхему), а й змусили боярчан в повній мірі осягнути ту величезну духовну титанічну працю, яку жертовно здійснюють «Боярські майстри».
Миттєвості життя – основа для віршів
Втім, звучали того дня і спогади, які в родинах наших земляків передаються від покоління до покоління… Зокрема, Марія Іванівна Кириленко – донька українського поета-шістдесятника, дисидента радянських часів Івана Юхимовича Коваленка, чиїм ім’ям названа одна з боярських вулиць – розповіла про особисте знайомство її родини з Ігорем Юрковим.
– Зараз я представляю ту родину, яка була пов’язана з Юрковим надзвичайно романтичними стосунками. Моя мама була рідною сестрою тієї Люсі Пустосмєхової – найбільшого кохання Ігоря Юркова, яке він оспівав у своїй поезії. Ця історія дійсно романтична і просто харизматична. Тому що це переплетіння доль було якимсь містичнім: обидві сестри кохали поетів, і чомусь саме Боярка, до якої вони не мали ніякого відношення, звела долю цих двох чернігівських сестричок. Щоб не забирати час, я пропоную, щоб ми зробили колись такий гарний літературний вечір, присвячений Юркову, коли можна буде багато розказати й багато прочитати поезій, поділитися якимись своїми враженнями.
Замість післямови
Найурочистіша мить заходу… Білої запони на меморіальній дошці торкаються руки тих, для кого ще однією місією вже давно стало повернення боярчанам їхньої пам’яті: Валерія Михайловича Дубовецького, Олександра Івановича Коржа та Марії Іванівни Кириленко… М’якими хвилями спадає тканина – немов сніг забуття – і, майнувши в сонячному промінні легким лебединим крилом надії, яка стала реальністю, відкриває викарбуване на камені таке юне, але таке стражденне й сповнене отієї одвічної мудрості й чистоти, яка не залежить від віку, а дарується обраним самими небесами, обличчя - Ігор Юрков: останній поет «срібного віку».
Радислав Кокодзей,
фото автора
У повній мірі це стосується російського поета 20-х років ХХ ст. Ігоря Володимировича Юркова (1902–1929 р.р.), відкриття меморіальної дошки пам’яті якого відбулося 21 липня на території меморіального історико-літературного комплексу Боярського краєзнавчого музею (директор – Любов Кравченко).
Ініціатором відкриття цієї меморіальної дошки, приуроченого до 110-ї річниці від дня народження поета, став голова Всеукраїнської творчої спілки “Конгрес літераторів України ”, президент творчого об’єднання «Боярські майстри» Олександр Іванович Корж.
Зокрема, Олександр Іванович розповів, що зараз вже є три збірки поезій Ігоря Юркова. Перша видана в Санкт-Петербурзі, друга – в Москві, третя – вірші Юркова в перекладах українською нашої конгресменки, унікальної поетеси та літератора Валерії Богуславської. Ось тут є фотографія, де сфотографовані Валерія Богуславська та складач, зберігач і ангел-охоронець творчості Юркова Святослав Євдокимович Хрикін із Чернігова.
– Цього року, до 110-ї річниці, видано майже всю підбірку віршів Юркова, які збереглися, – продовжує пан Олександр. – Це зробив Інститут всесвітньої російської літератури, Пушкінський дім, Санкт-Петербург. Та, на жаль, більша частина творчості Юркова втрачена. І, незважаючи на те, що із 30 списаних ним товстих зошита збереглося лише 2 чи 3, все це залишилося для нас, для наших емоцій, для наших нащадків, а найголовніше – для того невичерпного джерела, який б’є на цій землі.
Відтак завдяки Олександру Івановичу всі присутні мали можливість познайомитися не лише з трагічною долею поета, яка дуже подібна до долі Михайла Лермонтова, а й з його поезією, яка звучала у виступах практично всіх, хто підходив того дня до мікрофону. Особливо багато віршів прозвучало у виконанні поета, барда, художника Андрія Олексійовича Ткаченка.
…Ігореві Юркову судилася доля проклятого поета: 80 років навколо цього імені було повне мовчання. Повне мовчання людей, для яких література була життям і тих, інших, для кого література була кормушкою. Лише один сплеск в 1968 році Євтушенко друкує в московському «Дні поезії» три вірші.
Втім, можливо, не меш цінними були оті чи не найперші враження, які народжувалися саме тут, під спраглим боярським небом, біля цієї ось стіни пам’яті, яка є символом духовної величі міста: величі, яка складається з унікальності людей. Так, наприклад, голова громадської організації «Боярське мистецьке братство» Віталій Григорович Приймаченко сказав:
– На жаль, я поки що мало знайомий з творчістю Ігоря Юркова, але, переглянувши його біографію та деякі його твори, прийшов до висновку, що це був не лише самобутній поет – це був в першу чергу громадянин, який шукав своєї правди. При цьому завжди залишаючись чесним і в своєму житті, і в своїй творчості. Він по своєму дивився на цей світ і по-своєму його оцінював, не поспішаючи бездумно «бігти за комсомолом». Хоча це коштувало йому довгих років забуття, та саме в цьому, на мій погляд, і його велич, і його цінність.
…Квіти від Боярської міської ради та боярської громади до меморіальної дошки пам’яті Ігоря Юркова покладають голова громадської організації «Боярське Мистецьке Братство» Віталій Григорович Приймаченко та лауреат Премії ім. В.Самійленка Боярської міської ради, член Національної спілки письменників України Тетяна Володимирівна Зубкова.
До присутніх звертається заступник голови Боярської міської ради Валерій Михайлович Дубовецький:
– Сьогодні тут зібралися ті, хто хоче долучитися до прекрасного, хто знайомий чи хоче познайомитися з життям та творчістю людини, яка прожила всього 27 років, та про яку через 110 років згадують і пам’ятають не лише в Україні, а й далеко за її межами. Тому хочу подякувати хранителю музейних цінностей Любові Федорівні за те, що вона турбується і опікується продовженням і пам’яттю про мистецьке надбання боярчан і людей, які жили в Боярці. І велика подяка Олександру Івановичу за те, що він підняв ім’я Ігоря Юркова на більш високий щабель. Сподіваюся, що в найближчому майбутньому, можливо навіть з вересня, ми зможемо зробити творчий рейд по школах, щоб ознайомити підростаюче покоління з Бояркою літературною. Можливо, зробимо вечір творчості Ігоря Юркова і в музеї, і в Будинку культури. Для того, щоб творчість, на яку надихнула природа Боярки та її люди, стала більш відомою і в нашому місті, і за його межами. Історично так сталося, що саме музей є тим осередком, де збираються і творчі люди. Сподіваюся, що цей заклад і надалі продовжуватиме цю розпочату багато років тому роботу.
Звісно, не залишилися осторонь і київські поетеси Наталія Філіппова та Ірина Шипіцина, й гості з Ірпеня Олександр Єрмаков та Вікторія Козак. Вони не лише прочитали свої вірші, присвячені тим, чиї імена вже увіковічені на стіні пам’яті (зокрема, Шолому Алейхему), а й змусили боярчан в повній мірі осягнути ту величезну духовну титанічну працю, яку жертовно здійснюють «Боярські майстри».
Миттєвості життя – основа для віршів
Втім, звучали того дня і спогади, які в родинах наших земляків передаються від покоління до покоління… Зокрема, Марія Іванівна Кириленко – донька українського поета-шістдесятника, дисидента радянських часів Івана Юхимовича Коваленка, чиїм ім’ям названа одна з боярських вулиць – розповіла про особисте знайомство її родини з Ігорем Юрковим.
– Зараз я представляю ту родину, яка була пов’язана з Юрковим надзвичайно романтичними стосунками. Моя мама була рідною сестрою тієї Люсі Пустосмєхової – найбільшого кохання Ігоря Юркова, яке він оспівав у своїй поезії. Ця історія дійсно романтична і просто харизматична. Тому що це переплетіння доль було якимсь містичнім: обидві сестри кохали поетів, і чомусь саме Боярка, до якої вони не мали ніякого відношення, звела долю цих двох чернігівських сестричок. Щоб не забирати час, я пропоную, щоб ми зробили колись такий гарний літературний вечір, присвячений Юркову, коли можна буде багато розказати й багато прочитати поезій, поділитися якимись своїми враженнями.
Замість післямови
Найурочистіша мить заходу… Білої запони на меморіальній дошці торкаються руки тих, для кого ще однією місією вже давно стало повернення боярчанам їхньої пам’яті: Валерія Михайловича Дубовецького, Олександра Івановича Коржа та Марії Іванівни Кириленко… М’якими хвилями спадає тканина – немов сніг забуття – і, майнувши в сонячному промінні легким лебединим крилом надії, яка стала реальністю, відкриває викарбуване на камені таке юне, але таке стражденне й сповнене отієї одвічної мудрості й чистоти, яка не залежить від віку, а дарується обраним самими небесами, обличчя - Ігор Юрков: останній поет «срібного віку».
Радислав Кокодзей,
фото автора
