Воїни-інтернаціоналісти району відвідали Навчально-оздоровчий комплекс Київського військового ліцею імені І. Богуна.
На зустріч з юними ліцеїстами-богунівцями завітали голова Києво-Святошинської організації Української спілки ветеранів Афганістану Лариса Козленко, голова організації УСВА с. Софіївська Борщагівка Володимир Ярошенко, голова Вишнівської організації УСВА Олег Свінцицький, воїн-інтернаціоналіст Анатолій Журавель.
Ця зустріч - вечір пам'яті, вечір спогадів. Цифри статистики, уривки з листів, скупа мова офіційних документів лягли в основу літературно-мистецької композиції, яку підготували ліцеїсти. А спогади ветеранів стали її живим наповненням.
Володимир Ярошенко проходив службу в Алма-Ата, Ташкенті, Афганістані. Служив у піхоті, в спортивному взводі, куди брали хлопців, які мали звання майстра спорту. Спецвзвод супроводжував агітбригади, які виступали на передовій. Охороняв Вайкуле, Леонтьєва, Кобзона, народний хор з Білорусії. "Слухають хлопці пісні, посміхаються, аплодують своїм улюбленим артистам, які приїхали підтримати наших воїнів серед цих негостинних скель. А нам не до концерту. Адже тилу як такого в Афгані не було, відтак розслабитися не можна ні на хвилину", - згадує Володимир Олександрович.
Двічі у складі спецвзводу "ходив на караван", брав участь в операціях на околицях Кабулу, охороняв автоколону свого полку під час виконання бойових завдань.
Був поранений, нагороджений медаллю "За бойові заслуги" та ін.
Анатолій Журавель - прикордонник. До армії його було призвано в 1982 році, служив у складі мото-маневрової групи на кордоні з Афганістаном. Через три місяці набиралася група прикордонників кількістю 300 осіб для служби в Афганістані.
"З нашого прикордонного загону потрапило 64 особи, - згадує Анатолій Петрович. - Маючи за плечима роки навчання у Васильківському військовому училищі, про Афган я знав ще до призову. 28 травня відбулося перше бойове хрещення під час штурму кишлаку, в якому засіла велика банда душманів. Перші втрати. Потім були численні бойові операції та рейди, але той бій і те пекло запам'яталися мені на все життя".
Олег Свінцицький розповів про підготовку бійців у гірському навчальному центрі спецназу, в якому навчався й сам: "В армію мене при-звали в 1985 році. 11 серпня, після закінчення військово-навчального Шерібадського центру, був направлений в Афганістан. Наш підрозділ охороняв підступи до аеродрому. Пости стояли "в зеленці" (суцільних виноградниках) на відстані 10-12 км навколо аеродрому. Завдання - не дати бандформуванням збивати літаки. Отримав БТР-70, бо мав посвідчення водія".
Саме тут довелося Олегові Віталійовичу по-іншому сприймати звичайні, здавалося б, речі. Найбільше вразило, що мирні дехкани, які вдень посміхалися, пасли худобу й зовсім поруч займалися буденними господарськими справами, вночі брали до рук зброю.
За час служби були і рейди, і рятування збитих радянських льотчиків, і виходи на розмінування, і обстріли поста з гармат, і сектори ведення бою, які потрібно було тримати будь-якою ціною. І пряме попадання кумулятивного снаряду в башту, під час якого смерть дихнула в обличчя в повному значенні цього слова.
"Ми виконували свій обов'язок, - завершують розповідь гості. - Складно про це говорити зараз. Але треба, як би важко це не було. Для чого? Щоб залишилась пам'ять, щоб не пішла в небуття історія. Щоб знати, що таке життя і як його шанувати".






ПАМ'ЯТЬ ЖИВЕ